Щороку 4 лютого у світі відзначають день боротьби з раком. Про те, як живеться жін­кам, яким вдалося подолати недугу, "Газета Поділля" розпитала Зою Сидоришину, голову прав­ління Хмельницької громадської орга­нізації жінок-інвалідів "Донна".

Зоє Володимирівно, роз­кажіть, як саме ви допомагаєте людям?

-     Наша організація допома­гає жінкам після раку молочної залози. Коли ми лише зареєст­рували її, першим нашим завдан­ням була психологічна допомо­га жінкам, які потрапили в таку ситуацію. Спершу в нас не було майже нічого: ні протезів, ні ліфів, ні спеціальної білизни. Притім кожна жінка ще й со­ромилася сказати про те, що їй зробили таку операцію. Носили мішечки з пшоном, вівсом чи льоном, підставляли все, що могли. А все через наш мен­талітет. Люди у нашій країні не вміють співчувати, вони, навпа­ки, намагаються розпитати про­оперовану жінку, вивідати де­талі, аби потім, як кажуть, сма­кувати подробиці. Нині, окрім морально-психо­логічної допомоги, яку в нас після операції може одержати кожна жінка, ми те й займає­мося протезуванням. Я особис­то їжджу і домовляюся про це з представниками заводів-виробників, які випускають спеціальні протези й білизну. Окрім того, у нас можна проконсультуватися з лікарем-онкологом Гаррі Дробнером. Це може зробити кож­на жінка, потрібно лише попе­редньо записатися. Провадимо ми й просвітницьку роботу, якої на жаль, нині бракує.

-     Слово "рак" для багатьох зву­чить, як вирок, ви ж своїм прикла­дом переконуєте жінок, що це не так.

-    Я сама прооперована у 2002 році і добре знаю, що не кожна жінка може психологічно нала­штуватися на хвилю того, що вона житиме. У такому суспіль­стві, в якому ми живемо, немає достатньої кількості інформації про цю хворобу. Здебільшого вона захована за завісою жахли­вої таємниці й невпевненості у собі. А ще ж лякають наші сте­реотипи: "Захворіла — все. Кі­нець". Усе це мені знайоме не на сло­вах. Але моє бажання не просто вижити, а жити повноцінним життям і згуртувати поряд таких жінок, як і я, відіграло для мене вирішальну роль. До речі, ідея створити таку організацію не моя. Річ у тім, що незадовго до того прооперували мою куму. Саме вона загорілася ідеєю ство­рити щось на кшталт спілки, яка згуртувала б жінок, що перенес­ли таку операцію. Ніхто не зро­зуміє краще, ніж людина, яка пережила те саме, що й ти. відчула все це на собі. Так, нам можуть поспівчувати, так. з нами можуть «по сюсюкати», але такої довіри та розуміння, яке панує між нами, не буде.

- Як вам вдалося пережити хво­робу?

- Щоб побороти недугу, по­трібна передусім співпраця лі­каря і хворого. Якщо ти дивиш­ся лікареві в очі й віриш йому, ти обов'язково переможеш. Але якщо у підсвідомість закралася хоч крихта сумнівів чи най­менша недовіра — цей "черв'я­чок" гризтиме тебе, поки не зро­бить свою чорну справу. Щойно тебе прооперують, оцю, як я її називаю, "клямку" в голові по­трібно "вимкнути". Прооперували  - вали — все, ти здорова! З тебе за­брали те, що тобі заважало, ти повинна, покладаючись на ліка­ря, стати впевненою в собі. Хо­чеш жити? Живи!

- Скількох людей об'єднує ­ Хме­льницька "Донна"?

- У нас є так званий актив — жінки, які збираються регуляр­но. їх близько тридцяти. Це не лише невимушені розмови за кавою або чаєм, у нас діє й лекційний клуб "Дорога до жит­тя", на якому ми щоразу пору­шуємо теми, які нас хвилюють, займаємося арт-терапією і аро-мотерапією, відзначаємо свята, їздимо відпочивати. Загалом же  через наш центр пройшло вже близько двох із половиною тисяч подолянок.

-   З якими проблемами стикає­теся?

- По-перше, відсутність пси­хологів. Жінка після того, як їй поставили діагноз, немає жодної психологічної підтримки. Якщо вона зможе її знайти і матиме гроші — їй буде легше. Водно­час на Заході, щойно поставлять діагноз, поряд із жінкою завжди перебуває психолог, який про­кручує з нею всі можливі ва­ріанти. По-друге, немає фізич­них реабілітологів. Так, у лікарні є невеличкий кабінет, але саме нагадування про лікарняні стіни відлякує. По-третє, відсутність соціальної адаптації. Прооперо­ваній жінці здається, що її виби­ли з колії, що повноцінне життя не для неї. По-четверте, як я вже казала, наш менталітет, коли кожен намагається залізти жінці в душу, забуваючи, що рак — така ж хвороба, як і інші.

- У чому, на вашу думку, запо­рука одужання?

- Я назавжди запам'ятала сло­ва, які сказав мені після операції Гаррі Йосипович: "З цього дня ти повинна бути для себе най­улюбленішою". Які випробуван­ня не готував мені Бог протягом цих років, я живу, насолоджую­чись кожним днем, і ні на що не нарікаю. Напевно, Господь на­вмисно вів мене крізь випробу­вання, аби я знайшла сенс жит­тя —допомагати жінкам жити після раку.