Андрій Володимирович Парубій народився 31 січня 1971 року в місті Червоноград (нині Шептицький) на Львівщині в родині, де національна пам’ять передавалася з покоління в покоління як найцінніший скарб. Його дід служив кулеметником у Збройних силах Української держави та Українській галицькій армії, брав участь у легендарній битві за Львів 1918 року, а стрийки воювали в лавах Української повстанської армії. Після війни вся родина зазнала жорстоких репресій і провела десять років на засланні в Сибіру, тож з дитинства хлопець вбирав у себе історії про боротьбу, втрати і незламність. Цей родинний ґрунт сформував у ньому глибоке відчуття історичної відповідальності, яке згодом стало стрижнем усієї його політичної біографії.
Батько, Володимир Іванович Парубій, після здобуття незалежності активно долучився до громадського життя, працював директором Львівського будинку вчителя і був депутатом обласної ради. Мати походила з харківських земель, тож у родині перепліталися західноукраїнські та східноукраїнські корені. Андрій ріс у атмосфері, де розмови про УПА, Голодомор і боротьбу за свободу були звичайною справою, а не забороненою темою. Саме тому вже в юності він обрав шлях, далекий від спокійного життя.
Освіта та перші кроки в громадській діяльності
Після школи майбутній політик вступив на історичний факультет Львівського державного університету імені Івана Франка, який закінчив 1994 року зі спеціальністю історик і викладач історії. Паралельно з навчанням він уже працював лаборантом у Карпатській архітектурно-археологічній експедиції Інституту суспільних наук Академії наук УРСР, а також у Верхньодністровській слов’яно-руській експедиції. Ці експедиції не лише давали практичні знання, а й зміцнювали зв’язок із землею та її минулим. У 2001 році він завершив аспірантуру Національного університету «Львівська політехніка» за спеціальністю політологія та соціологія, що дозволило йому глибше аналізувати політичні процеси.
Ще наприкінці 1980-х років, коли радянська система лише починала тріщати, Андрій Парубій очолив націоналістичну молодіжну організацію «Товариство «Спадщина»». Під його керівництвом хлопці та дівчата доглядали могили вояків УПА, організовували перші відкриті пікети та мітинги. У 1989 році його заарештували за організацію несанкціонованого мітингу, але це лише зміцнило його рішучість. У 1990 році його обрали депутатом Львівської обласної ради першого демократичного скликання, і про перемогу він дізнався, перебуваючи під арештом. Уже тоді стало зрозуміло, що цей молодий історик не збирається стояти осторонь великих змін.
Заснування партії та рання політична кар’єра
У 1991 році разом з Олегом Тягнибоком Андрій Парубій став одним із засновників Соціал-національної партії України, яка пізніше трансформувалася у Всеукраїнське об’єднання «Свобода». Партія спочатку мала радикальне націоналістичне забарвлення, використовувала символіку, що викликала суперечки, і обмежувала членство етнічними українцями. Парубій очолював парамілітарну структуру «Патріот України», яка займалася військово-патріотичним вихованням і підтримкою Збройних сил. З 1994 по 1998 роки він був депутатом Львівської міської ради, а з 2002 по 2006 — депутатом і заступником голови Львівської обласної ради.
У середині 2000-х років політик свідомо відійшов від радикального націоналізму і приєднався до партії «Наша Україна». Цей крок став важливим поворотом: від вузькопартійної діяльності він перейшов до ширшого націонал-демократичного простору. У 2007 році його вперше обрали народним депутатом Верховної Ради шостого скликання від блоку «Наша Україна — Народна самооборона». У парламенті він очолював підкомітет із питань контролю над зовнішніми відносинами Комітету у закордонних справах. Далі були депутатство сьомого скликання від «Батьківщини», коротке членство у «Фронті змін» і повернення до опозиційної діяльності.
Комендант Майдану і секретар РНБО
Під час Помаранчевої революції 2004 року Андрій Парубій виконував обов’язки коменданта Українського дому в Києві, організовуючи логістику і безпеку протестувальників. Через дев’ять років, у листопаді 2013-го, коли почався Євромайдан, він знову опинився в епіцентрі подій. Як фактичний комендант Самооборони Майдану він координував роботу тисяч добровольців, які охороняли наметове містечко. Самооборона виросла з п’яти тисяч осіб у грудні до дванадцяти тисяч у лютому 2014-го. Парубій двічі отримував поранення під час сутичок із «Беркутом», але продовжував керувати обороною.
Після втечі Януковича 27 лютого 2014 року виконувач обов’язків Президента Олександр Турчинов призначив його секретарем Ради національної безпеки і оборони. На цій посаді Парубій опинився в найгарячіший момент: анексія Криму, початок бойових дій на Донбасі, формування добровольчих батальйонів. Він курував антитерористичну операцію, вимагав посилити охорону ядерних об’єктів і розслідувати діяльність російських телеканалів. У серпні 2014-го подав у відставку, пояснивши це принциповими розбіжностями з Президентом Петром Порошенком щодо мирного плану. Парубій вважав, що конфлікт треба вирішувати силою, а не переговорами, які, на його думку, лише дають час ворогу.
Голова Верховної Ради і законодавчі здобутки
Після позачергових виборів 2014 року Андрій Парубій став народним депутатом восьмого скликання від «Народного фронту» і 4 грудня того ж року був обраний першим заступником Голови Верховної Ради. 14 квітня 2016 року, коли Володимир Гройсман очолив уряд, Парубія обрали Головою парламенту. На цій посаді він пропрацював до 29 серпня 2019 року. Саме в цей період Верховна Рада ухвалила низку доленосних законів: про функціонування української мови як державної, про квоти на україномовний контент, про створення Українського культурного фонду, про День добровольця. Парубій активно підтримував отримання Томосу про автокефалію Православної церкви України, вважаючи це питанням національної безпеки.
Під його головуванням парламент також ухвалював закони, пов’язані з обороноздатністю, декомунізацією і євроатлантичною інтеграцією. Він неодноразово підкреслював, що Україна має чітко зафіксувати курс на НАТО і Європейський Союз у Конституції. У лютому 2019 року підписав розпорядження про створення Офісу парламентської реформи. Після виборів 2019 року став депутатом дев’ятого скликання від «Європейської солідарності» і залишався в опозиції до влади Президента Володимира Зеленського, послідовно критикуючи будь-які спроби переговорів на умовах Росії.
Особисте життя та родина
Андрій Парубій був одружений з Уляною Юріївною, яка працювала на кафедрі фольклористики Львівського національного університету імені Івана Франка. Вони познайомилися в горах, і стосунки розвивалися повільно — кілька років знайомства передували шлюбу. У 2001 році в родині народилася донька Ярина. Політик завжди намагався захищати сім’ю від публічності, рідко дозволяв журналістам фотографувати дружину і доньку. Ярина виросла у Львові, захоплювалася малюванням і зберігала тісний зв’язок із батьком, незважаючи на його постійні відрядження до Києва.
Сам Парубій неодноразово зізнавався, що найбільше сумує за родинним теплом, коли тижнями живе в столиці. Він був греко-католиком і зберігав глибоку повагу до традицій. Після початку повномасштабного вторгнення 2022 року коротко служив у територіальній обороні Києва, але згодом зосередився на парламентській роботі, вважаючи, що його досвід потрібніший у законодавчій площині.
Цікаві факти з життя Андрія Парубія
Мало хто знає, що наприкінці 1980-х років він організовував перші в Україні відкриті пікети національно-визвольного характеру, ризикуючи арештом. У 2010 році в інтерв’ю він зізнавався, що найбільше шкодує про те, що не зберіг сімейну традицію військової служби, хоча сам ніколи не був кадровим військовим. Під час Євромайдану Самооборона під його керівництвом у ніч з 21 на 22 лютого 2014 року взяла під контроль урядовий квартал Києва — будівлі Верховної Ради, Адміністрації Президента, Кабінету Міністрів і МВС. У грудні 2014 року на нього вже здійснювали замах — біля готелю в Києві кинули гранату. А ще він знявся в заставках телеканалу «Кіно» (пізніше «2+2») у 2006 році, що стало несподіваним епізодом у біографії серйозного політика.
Трагічна загибель і вшанування пам’яті
30 серпня 2025 року близько 11:35 на вулиці Єфремова у Львові Андрія Парубія застрелили. Нападник, замаскований під кур’єра служби доставки з термосумкою «Glovo», підстеріг політика біля будинку № 46, підійшов ззаду і зробив вісім пострілів із короткоствольної зброї. Парубій помер на місці. Убивця втік на електровелосипеді. Затриманий 1 вересня 2025 року 52-річний львів’янин Михайло Сцельніков діяв, за версією слідства, на замовлення російських спецслужб. Його завербували за рік до злочину, фінансували і давали вказівки через Telegram. СБУ встановила, що вбивство планувалося як політичне усунення впливового критика Росії.
Похорон відбувся 2 вересня 2025 року в Соборі святого Юра у Львові, після чого політика поховали на Личаківському цвинтарі. 1 жовтня 2025 року Президент Володимир Зеленський посмертно присвоїв Андрію Парубію звання Героя України з удостоєнням ордена Держави за визначні особисті заслуги у становленні незалежної України та зміцненні її державності. Ця нагорода стала офіційним визнанням шляху людини, яка майже все свідоме життя присвятила боротьбі за українську державність — від молодіжних пікетів кінця 1980-х до парламентської трибуни і трагічної смерті від кулі російського агента.
Біографія Андрія Парубія — це історія людини, яка ніколи не шукала легкого шляху. Він пройшов через арешти, поранення, політичні кризи, відповідальність за безпеку країни в найважчі місяці 2014-го і довгі роки парламентської роботи. Його життя стало дзеркалом цілої епохи — від розпаду Радянського Союзу до повномасштабної війни з Росією. І навіть після фізичної смерті його ім’я залишається символом послідовності, принциповості і віри в те, що Україна має бути вільною і сильною.
